Етнографічний музей Острівненського ЗЗСО

Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області

                                            ЕКСКУРСІЯ

  Щоб по-справжньому пізнати свій народ, необхідно вивчати його історію, мову, культуру. І не тільки культуру, створену талановитими архітекторами, художниками, музикантами, письменниками, але й ту, яка впродовж багатьох століть творилася і плекалася в народному середовищі. З цією метою і був заснований етнографічний музей в Острівненському ЗЗСО на базі народознавчих, краєзнавчих та етнографічних джерел, зібраних з різних куточків нашого краю. Етнографічний музей для вчителів і учнів є осередком освіти і виховання, який сприяє формуванню у молодого покоління національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, забезпеченню духовної єдності поколінь.

Результат цілеспрямованої систематичної, творчої-пошукової, фондової, експозиційної роботи налічує 260 одиниці загального та 150 предмети основного фонду які складаються з 5 розділів. Сам музей був створений у 2010 році . Ініціатором створення музею стала Гужева Надія Степанівна, яка своїми стараннями і наполегливістю почала велику працю. Вона шукала спонсорів, меценатів та людей які жертвували предметами ,речами, фотографіями своїх предків.

Всі розділи були розташовані у двох кімнатах. В першій кімнаті зібрані матеріали з життя та творчості  бессарабського поета Петра Борисовича Бурлака-Волканова. Поет народився в нашому селі і провів своє дитинство тут. Петро Борисович Бурлак-Волканов – патріарх бессарабської поезії. Поет, який через свою творчість проніс любов до свого рідного села та рідних бессарабських просторах, де він вбирав в себе повітря і силу, які зробили його поетом. Основними мотивами творчості – любов до далекої Болгарії , рідного Бессарабського краю та батьківського дому. Петро Борисович - перший поет, який у шістдесятих роках ХХ століття почав писати рідною болгарською мовою. Указом президента Республіки Болгарії  Георгія Пирванова від 9 березня 2003 р.Петро Борисович був нагороджений орденом «Модарски конник» ІІІ ст. за його великі заслуги в просвітницькії діяльності. 

     Петар Бурлак-Вулканов – оригінальна постать у багатонаціональній поезії Молдови та України. Його книги – свідчення його таланту, наділеного щедрістю та любов’ю до свого народу.

 Розділ «Життя та творчість бессарабського поета Петра Борисовича Бурлака-Волканова», експонатів основного фонду-25. Розділ містить речі, фотографії, книги поета. Від стільця на якому поет сидів до друкованої машинки на якій поет писав свої прекрасні твори. У цій кімнаті є всі меблі, які оточували поета за роки його життя. Перша збірка «Моя южна равнина» побачила світ у 1967 році в місті Кишиневі. У цій збірці є вірш «Болгария – моя тора майка». Не Батьківщина, а мати! Він покинув цей світ з тією юнацькою думкою «и повдигах се дълго на пръсти, за да видя тази земя». У нього є дуже багато виданих збірок, які були посвячені рідній ремлі.Єцікаві збірки для дітей.

У створенні музею ще допомогли ідеями і коштами меценати Петро Петрович Бахчевана та Кіссе  Антон Іванович. В останні роки життя для Петро Борисович Бурлака-Волканова Петро Бахчеван став як син. Він  допомагав поетові у скрутні часи, не тільки для того, щоб надати матеріальну допомогу, а тому що в його серці горів вогонь до всього, що увічнено у віршах поета. Завдяки П. Бахчевана вийшла збірка віршів  «Стара планина». Також зберігаються перші рукописи поета. Є чернетка з віршами, яка потім була опублікована в збірці «Корені». Хоч і Петро Борисович з своє жінкою жили у Кишиневі, останнім бажанням було поховати його на рідних землях, у рідному селі. На кладовищі Петро Бахчеван встановив пам’ятник, який увіковічнює пам’ть поета.

У другій кімнаті розташовані предмети і матеріали, які символізують життя та побут бессарабських болгар. Зібрані експонати народної творчості, предмети побуту, народного мистецтва . Кімната була розділена на 4 розділи:

1. Розділ «Школа: минуле, сучасне, майбутнє», експонатів основного фонду -25. Розділ містить фотографії, Фотоальбоми, шкільний одяг та шкільні приладдя.
2. Розділ «Материнські обереги», експонатів основного фонду -35. Розділ містить  домоткані та вишиті рушники, плетені та домоткані вироби, дитячу колиску.
3. Розділ « Куточок болгарської світлиці», експонатів основного фонду -30. Розділ містить селянське ліжко, покривало, шафу для одягу, скриню.
4. Розділ «Предмети селянського побуту», експонатів основного фонду -35. Ця колекція старовинних сільськогосподарських знарядь праці, предмети селянського побуту, глиняний і дерев’яний посуд.

Всі експонати, які знаходяться у музеї, були доставлені від жителів села, ветеранів педагогічного труда, випускниками школи.

У першому розділі «Школа: минуле, сучасне, майбутнє» була віддана історії нашої школи, побудова та фото всіх випускників починаючи з першого випуску у 1959 році.   Початок  роботи школи у селі пов’язано з відкриттям церкви у 1890 році. Перша школа була чотирьохрічна. Навчання велося російською мовою. Вивчали  чистописання, арифметику, читання, Закон Божий.

      З 1918 по 1939 рік навчання велося румунською мовою, бо село було окуповано румунами.

      3 1939 року школа перейшла на семирічне  навчання.  У школі було створено піонерську дружину ім. Павлика Морозова.

      У 1949-1955н.р.  згідно з рішенням КПРС у країні  були організовані дитячі будинки. У них поселяли дітей, які залишилися без батьків під час війни та голоду 1946 року. У нашому селі також було відкрито дитячий будинок, у якому нараховувалося близько 600 дітей. У цей період школа була розташована у 7 приміщеннях, де навчалося 700учнів.

        У 1949-1950 навчальному році у школі було зареєстровано 631 учень 1-7 класів. 526 з них вихованці дитячого будинку.

        З 1961 року школа стала восьмирічною. У школі було 18 класів,  де навчалися 400 учнів. Наповнюваність класів складала 26-30 учнів. Педагогічний колектив складався із 25 вчителів.

        У 1966  році  директор школи Іскров П.І. звертається із клопотанням до райкому КПРС, до районного відділу освіти  про будівництво нової школи в с. Острівне.

         16 червня 1967 року розпочалось будівництво нової триповерхової школи, яке закінчилося у грудні 1970 року.

         З 1974 року школа отримала статус  середньої.

         У 2006 році у школі відкрито комп’ютерний клас.

         У 2010 році  -  етнографічний музей .

З вересня 2017 року школа отримала статус «Острівненська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів».

 У школі навчається  31 учень,  13  дітей із багатодітних родин   та  4  дитини   із малозабезпечених сімей.

       Навчально-виховний процес забезпечують 9  вчителів,  серед яких 77 % -вчителі   І кваліфікаційної категорії  , бібліотекар та  педагог-організатор.

Навчальний заклад розташовано в одній будівлі, в якій розміщено 13 навчальних кабінетів, методичний кабінет, комп’ ютерний клас, медичний кабінет, бібліотека , актова зала, спортивна  зала, музей.

 З 05.02.2021 р.  школу перейменовано на Острівненський заклад загальної середньої освіти Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області. 

 Тут зберігаються парта старого зразка , ручка з тонким пером, чорнильниця, пам’ятка учнів, грамота, «Літопис школи»  які стали історією. Шкільна дівоча форма – є  важливим атрибутом цього розділу. Різні альбоми, стенди які розповідають про життя школи у різні періоди життя. Зберігаються багато підробок учнів та випускників які були представлені на виставках.

Тут можна побачити будівельні майданчики, будівельні бригади колгоспа ім. Дімітрова. Основним напрямом розвитку села було сільське господарство. Кожний колгосп мав свою землю, на якій вирощували зернові культури, займались городництвом, виноградоводство. А також в селі було дуже гарно розвито тваринництво. На стендах можна побачити від керівників колгоспу до простих працівників. Багато фотографій на яких відображені усі галузі розвитку сільського господарства. 

У другому розділі «Материнські обереги» представлені символи материнського тепла, ласки та святої материнської любові. Дитяча колиска – символ початку життя, та безсмертя роду. Округлу форму дитячого ліжечка ототожнювали з лоном матері. Через це їй приписували магічні властивості і намагалися оточити символізмом, аби наділити охоронними силами. Хліб та рушник – вічні символи, хліб та сіль на вишитому рушнику – ознака гостинності, кожному, хто приходив з чистими помислами, підносили хліб. Прийняття рушника, цілування паляниці символізувало глибоку пошану до господарів. Цей звичай пережив віки, став доброю традицією і в наш час. Каравай – символ материнського благословення. Коли пекли каравай, загадували, яке буде у молодих майбутнє подружнє життя. Якщо каравай удавався, то й життя мало б бути щасливим. Садячи його у піч, примовляли: «Светове, топлина, във фурната е ясно, пече, кравай, червено: на гостите - голямо чудо, на младите - на щастието, на съдбата, на семейството им. Печи, чудно, не се кланяй, не гори, млади сърца и не пресъхвай!

У кожному домі е кімната, яку називають «пътна» .Це перша  кімната з вулиці. У цій кімнаті господарі зустрічали гостей та святкували великі свята – «Великден», «Заговезни», «Роздество». Тут святкували весілля та народження дитини. У болгарского народу існує традиція: вишитий весільний рушник переходит від матері до доньки і стає сімейною реліквієй. В нашому музеї  5 українских рушників та 14 болгарских.

«Куточок болгарської світлини» в музеї облаштований так само, як і кімната в домі. Обов’язковим атрибутом є святий кут, який демонструє ікони трьох святих, та  книга «Закон Божий»,кут розміщений з тієї сторони,з  якої  виходить сонце. Ще досить цікавий предмет інтер’єру є велике ліжко та подушки з сіна. На такому ліжку  матері збирали «чеиза» для нареченої. У сім’ї в якій була донька, «чеиз» підготовлювали з дитинства. На стіні старовинний килим, а підлога застелена плетеними вручну килимками та невеликими круглими килимками. Чи малого значення мала шафа, в якій зберігалися нові речі, у яких наряджалися на великі свята та до церкви. У шафі в музейній кімнаті зберігаються сукні, які носили наші бабусі. Жіноче та чоловіче національне вбрання, зокрема, сукні, фартухи, взуття на різні пори роки, чоловіча шапка та «скрутка», а також весільні сукні. Є представлені дуже багато як тканих, так і вишитих рушників. Основною технікою вишивання є хрестик та занизування.. Вони завжди зацікавлюють відвідувачів. У розкритті теми експозиції, як допоміжний, широко використано ілюстративний матеріал, зокрема оригінали фотографій з життя болгар.

Четвертий розділ «Предмети селянського побуту» представляє різноманітні  інструменти , які використовували у своєму повсякденному житті працьовиті болгари ще на початку ХІХ століття. Наше село засноване у 1817 р. переселенцями із Болгарії.Болгари – народ дуже працьовитий, і переселившись на порожні землі Буджацького степу, вони зайнялися розвитком сільського господарства, тваринництвом. З тваринництва дуже добре було розвинене – вівчарство.

    Вівчарство – дуже прибуткова галузь. Продукти вівчарства: молоко, м'ясо та шерсть. Молоко та м'ясо використовували як продукти харчування, а вовну – для виготовлення одягу.

В даному розділі нашого музею зібрано експонати народних ремесел, предмети побуту, якими користувалися жителі нашого села у минулому.

   Працюючи у музеї, ми не лише збираємо експонати, а й вивчаємо застосування того чи іншого предмета. Наприклад, ми вивчили способи виготовлення домотканого одягу.

Щоб пошити сукню з вовняного, домотканого полотна, потрібно спочатку виготовити цю тканину. Тканину виготовляли на ткацьких верстатах (стан).

    З давніх-давен у нас в селі дуже добре було розвинене ткацтво – це найбільш поширена галузь народного ремесла у болгар. Ткали, щоб себе одягнути, а іноді й заробити. Усі – від головних уборів (хусток) до нічних сорочок – самі собі і ткали, і шили.

Але щоб виготовити тканину, необхідно було виконати велику роботу.

   Вся ця робота виконувалася жінками в зимовий період, коли польові роботи припинялися і чоловіки виконували низку функцій по дому.

    Так, шерсть потрібно обробити, помити, розчесати. Щоб легше було розчісувати шерсть, болгари придумали такі пристосування, які називалися «дарак». Після того, як шерсть розчесали, її обробляли на хвилі. У селі не було хвилясно, і мешканцям села необхідно було їздити до сусідніх сіл, а іноді до районного центру. Потім довгими зимовими вечорами жінки пряли пряжу.

Пряли в основному в ручну, використовуючи веретено та «урку». Наші бабусі до сьогодні прядуть пряжу в такий спосіб. У деяких жителів села, хто був багатшим, були прядки, а десь у 60-70-ті роки з'явилися електропрядки. У нас у музеї є саморобна електропрядка, яку змайстрував житель села. Коли пряжа була готова, приступали до фарбування пряжі, потім пряжу намотували на шматочки очерету, які називаються болгарською мовою «масурчаста» на такому пристосуванні, який називається «чакрик».

    Після того як пряжа була готова, починали ткати полотно. Ткали не тільки з вовняної пряжі, але й лляної, бавовняної.

 Ще одна старовинна конструкція прасок — з порожниною всередині праски, куди завантажувалося вугілля (інколи — деревне вугілля). Таку праску розігрівали, вимахуючи нею вправо-вліво. При цьому повітря через отвори у прасці продувало вугілля і останнє розжарювалося.  Є і точна копія старовинної печі. Піч була глибоким символом рідного вогнища, неперервності роду. Пов'язаному з піччю вогнищу предки приписували чудодійні сили покровителя роду. Тому піч була тим священним місцем, де жінка народжувала дитину. Водночас піч — обитель старших членів родини. Серед різноманіття  посуду особливу увагу звертає на себе глиняний глечик. Це глиняний посуд, який використовували для виготовлення та зберігання рідких продуктів харчування: молока, ряжанки, сироватки, квасу, меду, узвару, компоту, води, соку та інших напоїв. Форма глиняного глечика з давніх-давен кардинально не змінювалась. Місткість глиняного глечика залежить від його висоти та ширини боків: чим вищий глечик і чим ширші його боки, тим більше рідини у нього поміститься. Є ще багато речей якими користувалися наші предки. Тому я  прошу  не забуваймо традиції, поважаймо історію та плекаймо любов до нашого народу.  

Музей нашої школи став центром досліджень, і учні школи часто використовують зібраний матеріал для участі в різноманітних конкурсах.

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО НАШОГО ПРЕКРАСНОГО МУЗЕЮ!!!

PS. Створення музею є результатом цілеспрямованої систематичної, творчої пошуково – дослідницької роботи. Наказ щодо створення музею видано директором школи від 19 січня 2010 р. після оформлення відповідної музейної експозиції та при наявності : положення про музей; фонду музейних предметів, зібраних і зареєстрованих в інвентарній книзі; приміщення окреме; експозицій, які відповідають за змістом та оформленням сучасним вимогам; розкладу роботи музею; Легалізацією (офіційне визначення) музею здійснюється шляхом реєстрації, яка проводиться за поданням навчального закладу відповідно до Порядку обліку музеїв при навчальних закладах, які перебувають у сфері управління Міністерства освіти і науки України та одержання Свідоцтва про відомчу реєстрацію музею, що додається до пункту –зазначеного Порядку.